Uchs
Учитель Силенко, його родовід, життя і Віра в Дажбога, ст. 23

6. І ОПОВІДАЛИ МАТИ, дід Трохим брав мене на руки і йшов за село. На скитській могилі, де ростуть маки, волошки і чебрець, він учив мене міцно стояти на ногах. І гуторили сусіди, що перед початком цієї науки дід урочисто скидав шапку, клав її під коліна, піднімав руки до неба і сам (своєю душею створену молитву) промовляв. Потім святковим тоном обіцянку складав: «Предки, до Вашої землиці святої, з якої Ви вийшли і до якої на вічний спочинок відійшли, і яку Ви пристрасно любили і нам її, як скарб життя, передали, сьогодні торкаються п’яти мого нового внука! Озветься хай в його серці Ваш Добрий Дух. Воля хай Ваша і ясновидюща обачність стануть світлом у храмі його світорозуміння і світовідчування! Обіцяю зігріти його серце добром і любов’ю до Вас, о Предки!»

7. ДІД ТРОХИМ УМІВ розвивати мою уяву. І я відчував: біля мене присутні ті, що породили мене і сотворили образ народу мого. І в образі народу мого я бачив свій образ. І люди села Богоявленське не знали таїни моєї любови до них: я в їхній усмішці бачив моє щастя. Мене тішило оточення — там хтось будує хату, сусід пасе корову, дівчина Віра сидить на вишні і співає, на високій груші кує зозуля, гудиння вилізло на клуню. І на стрісі виріс великий гарбуз. Вечором у ставку скидаються коропи, на вгороді кумкають жаби, на подвір’ї пахне сіном, тато біля повітки клепає косу, а мама готує вечерю; і все мені подобалося, і я завжди мав усміхнене обличчя.

О незабутні дні дитинства! І хоч до крови колола стерня мої ноги, коли я ніс у глечику воду до матері, яка на рідній, не своїй землі збирала колоски, до болю солодкий був цей перший труд. І хоч задушливий був дим у хаті тоді, коли не хотіли горіти в печі мокрі дрова, але тяжко його забути. Тяжко забути біль, після якого приходила радість і висихали сльози. Тяжко забути тата, якого чекісти на ріллі біля плуга револьверами побили (він не хотів відмовитися від рідної землі) і закривавленого зв’язали на возі. І він, від’їжджаючи, прощально дивився у мою сторону. І усміхався, щоб я не плакав, а я в його усмішці бачив біль, глибоку душевну гіркоту і любов до мене. І сьогодні мені тяжко вирвати з душі перші дитячі вражіння, вболівання, радощі. Здається, я ніколи не був дитиною — рано в моїй душі народилася любов до рідного і ненависть до тих, які катували мого родителя.

8. ПАМ’ЯТАЮ, ДІД ТРОХИМ БУДИВ МЕНЕ НА СВІТАНКУ. Він над вухом (щоб ні мама, ні світ людський не почув) говорив: «Вже починає благословитися». Він умивав моє обличчя криничною водою. І краплями освіжав потилицю і собі і мені. І ми, ніби на якусь врочистість, ішли попід житами на могилу Предків. Дід усміхався. Він був міцний, як дуб, і добрий, як дитина. Ми інколи вдвох так сміялися, що сльози появлялися на очах. І дід говорив: «Буде, буде вже,; бо під серцем колотиме». А сам він сміявся на весь світ, і всім було весело біля нього. Його біла як сніг борода виглядала кращою, як у святого Миколи Чудотворця на порепаному образі, що висів на покуті.

Я вірив усім іконам, що рядами висіли у дідовій хаті, обкутані вишитими рушниками від жердки до мисника, але рідному дідові моя душа вірила більше. Ікони були мовчазні. І люди на них намальовані суворі, чужі, не наші, і всі в убраннях іноземних. Дід же був рідним для мене, і я відчував його теплі руки, і коли він гладив мене по голові, то вони пахнули хлібом і корою сухого дуба.

23