Uchs
Учитель Силенко, його родовід, життя і Віра в Дажбога, ст. 25
обминають. Вісімдесят мені минуло, і роки старі мене рятують від кайдан. Дай мені свою ніжку!» І дід поцілував мою п’яту і сказав: «Твоя, внуче, п’ята для мене рідніша за всі чужі святощі, які воцарилися навистражданій душі народу нашого. Твоя п’ята від моєї п’яти походить, значить і хода буде одна!»

12. НЕ БУЛО В СЕЛІ ЛЮДИНИ, яка б пройшла мимо мого діда, не скинувши шапки, і він, як Захар Беркут, відповідав: «З Дажбогом ідучи». І люди хотіли від нього почути це дивне, древнє, незвичне слово, від якого ніби дихало людським довголіттям і тайнами життя. І діди (його ровесники) звали його «віщуном древних времен». І це розвивало в душі моїй почуття гордости, пошани і довір’я до діда, який був моїм мудрочолим учителем. І хоч дід усім людям на землі бажав щастя і Спокою, сам він не мав щастя умерти в оточенні своєї великої родини. Весь його рід вивезли з Богоявленського в Сибір. А діда... лишили. Кому він потрібний... Він, одягнувши білу полотняну сорочку, зібрався, як на свято, і пішов на кладовище, щоб біля могили дідів своїх почати умирати. Стривожилася місцева влада, його вночі вивезли, як небажану в селі людину, на станцію Олександрія. Комуніст Сура сказав: «Діду, на кладовищі немає місця для живих, іди геть!»

13. І МІЙ ДІД ПОЇХАВ НА КАВКАЗ. Довідавшись, що його син Іван (Півняк) замучений опричниками Сталіна в станиці Кущівка (на Кубані), він попрощався з невісткою Марією і пішов, спираючись на ціпок, у гори... туди, де орел карає Прометея. Як тільки згадую діда, в думці моїй постають такі слова: «Діду-Учителю мій, Ти навіки лишився у горах Кавказу.

Не можу покласти степових волошок на твою могилу, бо не знаю, де вона є, а може — може, твоє серце там орел карає, п’є твою живучу кров?.. За добру твою душу і за світлу твою науку я в день мого народження (27 вересня) на чужій чужині вшановую ім’я Твоє і сповіщаю, що Ти живий у моїй душі, зерна Твоєї таємної науки я довго хоронив у душі моїй, та більше таїти не можу! З Твоєю духовною печаттю утверджую і голошу науку Рідної Української Національної Віри.

Ти, пам’ятаю, оповідав, що в молоді роки на коні об’їхав весь Кавказ, бував ти в Греції, в Іраку, ти бачив чужі світи, чужі релігії, чужі обряди і звичаї. І коли ти з довгих мандр повернувся в рідне село, ти перш за все відвідав могилу прадідів, ти поцілував землю, яка прикриває серця їхні, і сказав: «Немає на світі, Предки мої, нічого для мене дорожчого і святішого, як ця святиня, в якій Ви спочиваєте. Мандруючи, я носив біля грудей у шкіряній торбиночці на мотузочці крихти землі з могили Вашої. І не чувся на чужинах самітнім. У крихтах землі рідної я чув дихання Ваше, Предки мої, я бачив образ Ваш і відчував уболівання і опіку Ваші, і чув я шум степів, і освіжали мене хвилі Дніпра, і пахли ті крихти землі хлібом рідним, і бачив я, як моя русокоса дівчина по росі йде на вгород огірки полоти. І коли в Стамбулі примусили мене показати, що таємне зашите у торбинці біля серця, я їм показав крихти землиці рідної, і поцілував її, і турки похилили голови, оторопіли і довго мовчали, потім дали мені смаженої баранини, і старший між ними сказав: «Той, хто так вірно любить рідну землю, не буде оскверняти нашу. Ти будь нашим гостем, і ми тебе покажемо біля мечеті».

І сьогодні я думаю: чому в моєму народі занедбаний культ предків, культ дідів- патріярхів народних? Чому немає літопису родовідного? Чому внук нічого не знає про

25