Uchs
Учитель Силенко, його родовід, життя і Віра в Дажбога, ст. 26
свого прадіда? Чому він не цікавиться тими, які його родили, виколихали у колисці своїх чарівних мрій? Чому праправнук соромиться свого походження? Чому праправнук не бачить у тих, які його народили, нічого рідного, дорогого, мудрого, священного, славного? Тому, що в правнука шляхи мислення неправильні, духовість спотворена, родові почуття збідніли.

14. УСІ ДІТИ (І ОСОБЛИВО ХЛОПЧИКИ) люблять воювати, навики далеких предків властиві їм. І я пригадую: десять хлопчиків (і всі вони дошкільнята) стають вершниками: вони сідають верхи на сухі соняшникові стебла, всі вони мають батоги, вони летять вулицею села, піднімаючи таку пилюгу, що й вікон не видно. Старі бабусі на їх махають кулаками, звуть їх «шибениками », кажуть, що «предположено війні бути, діти у війну бавляться». Армія влітає на подвір’я, біжить стежкою між картоплинням, кукурудзою і вибігає у степ, прямує до «скитської могили», яка видніється тут же (за селом). І, незважаючи на те, що я ростом між воїнами майже найменший, мені випадала роль бути командиром, і коли я тепер думаю: чому було так, приходжу до переконання: я був так пристрасно захоплений «війною», що сліпо летів у найгустіший бур’ян, будяччя, ярки, я знаходив приємність тоді, коли перемагав на дорозі багато перешкод.

Ми ховалися між кущами маслини, які росли на степовій межі (за городом садиби Михайла Карюка), причаювалися у пшениці, густій лободі, обвішавши голови травою, щоб ворог не міг помітити. Ми мали розбити армію колючих будяків, яка стояла над дорогою, прибита пилом. На мій крик «Вперед, ура!» армія моя летіла, як ошаліла. Бійці, заплутавшись у бур’яні, падали, дехто сідав і плакав: колючка в ногу залізла. Ніхто на «ранених» не звертав уваги. Летіли ворожі голови будяків, дерев’яні шаблюки шуміли, коні «іржали», ламаючись під ногами.

15. ПІСЛЯ БОЮ, ВСІ СТОМЛЕНІ, спокійно і з почуттям переможної солодкої втоми, ми йшли до ставка, скидали все, що на собі мали, і покоряли «безодню», яка нам сягала по пупа. Після освячення водою я запрошував всіх воїнів до мого садка, це частинно тому, що мої родичі до такого «вторгнення» ставилися не вороже. Нічого не кажучи мамі, я зі своїм ад’ютантом (Івасем Карпенком) виносив з хати півхлібини, всім воїнам (маючи на увазі ріст кожного) давай обід, відломлюючи хліб через коліно. На наказ «вперед» всі ми лізли на вишні. Сидячи на вишнях, їли хліб з ягодами і вишневим клеєм. Пташки щедро оспівували нашу «хлібовишневу» трапезу. І коли з хати йшла моя мати, фартушиною щось прикриваючи, в сторону садка, мої воїни зніяковіло притихали, дехто думав, що там під фартушиною прихована качалка. І мати (моя вирозуміла мати) говорила: «Спокійно злазьте, щоб гілля не поламати. Тут сідайте коло «півників», вареників вам принесла. Тата й досі немає, мабуть, їдучи з базару, до тітки Палажки заїхав, там і обідатиме. Добре жуйте, шлунок зубів не має. Не спішіть».

16. ЗГАДУЮЧИ КАРТИНИ ДИТИНСТВА, я роблю висновок — мої родичі завжди до мене ставилися як до дорослого. І всі мої дитячі забави вважали справою серйозною. Ми одного разу рішили вдосконалити свою «стрільбу»: поставили нову цеберку і почали, вибігаючи на копицю сіна, кидати в дно долото, дно було продірявлене. Тато, помітивши це, нічого не сказав, взяв відро і всіх нас запросив помогти напоїти коня. Він стояв біля коня, ми мали з криниці носити воду, набираємо повне відро, і поки принесемо до коня,

26