Uchs
Учитель Силенко, його родовід, життя і Віра в Дажбога, ст. 41
розкладачках. Вночі не можуть заснути, холодно.

Студент бібліотечного інституту запросив Левка до студентської їдальні, яка знаходиться у відомому у Харкові «Гіганті». Левко купив шматок хліба і склянку чаю. Уважно приглядається до студентів. Переважно чути московську мову, рідко долинає українська мова. Є гарно одягнені хлопці і дівчата, є й бідно. Сталося так, що він почав з студентами розмову. Йшла мова про Сосюру, Рильського, Яновського.

Коли до гурту підійшов студент Пахомов і почав говорити по-московському, українська мова затихла. Усі перейшли на мову ката України Петра І. Силенко продовжував говорити по-українському. Але Пахомова запитав; «Так як же ты й говорить не вмиєш по-здешнему?» Усі знітилися. Пахомов відповів: «Мова Пушкіна общепонятная». Силенко сказав: «Теплий кожух, тілько шкода — не на мене шитий...» І пішов геть.

Силенко стривожений повернувся на Журавлівку. Не спав цілу ніч. А ранком на базарі продав одіяло, купив квиток і поїхав до Києва, де живе його приятель, студент Жиленко.

У Києві у річковому технікумі сказали, що цього студента тепер немає, він плаває десь по Дніпру.

Левко повернувся на залізничний вокзал і тут на підлозі спав. А вдень шукав якоїсь праці. Він був голодний і виснажений. Не мав копійки за душею.

На вокзалі стояв і дивився на людей, які сиділи або лежали біля своїх клунків. До нього інколи підходили старенькі бабусі з олівцем і листком паперу. Просили, щоб він написав листа до їхніх синів, які були в армії. Написаним листом вони були розчулені, давали Левкові хто карбованець, хто 50 копійок.

Вночі усіх виганяють з вокзального приміщення надвір, люди стоять під стіною вокзалу — старі і діти. Тремтять від холоду. Між ними стоїть і Лев Силенко. Міліціонери оподаль відкрили люк і почали, як з нори, хапаючи за лахміття, витягати дітей.

Стоять худющі хлопчики і дівчата. Їм десять, дванадцять, чотирнадцять років. Невмивані, на них порваний одяг, трясуться від холоду. «Це вуркагани», — чує Силенко. Одні кажуть: «їхні батьки померли з голоду або вивезені в Сибір». — «Та це ті, що втекли з приюту», — говорять інші.

«Вони мої брати і сестри, їхня доля — моя доля. О рідний діду мій Трохиме, думаю про тебе і чуюся несамітнім.

О Дажбоже, Єдиний і Милосердний Господи мій, я живу в жахному оточенні рабів і їхніх гнобителів. Тільки Ти, Дажбоже, є моя надія, з Тобою я є сам собою, і на самоті я не чуюся самітнім на рідній землі», — такі слова в думці говорив Лев Силенко, бачачи навколо себе рабське життя людей.

Ідучи вулицею Хрещатик, він бачив розгодованих і добротно одягнених командирів Червоної робітничо-селянської армії. Бачив, як у автомобілях проїжджають большевицькі пани, червоні барони. Дивився на них з ненавистю. І з милосердям до рідних людей.

Він ходив по вулицях. Шукав якоїсь праці. «Праця є. Он там треба рів копати. Приймаємо тебе. О! То ти не маєш прописки. Бездомний. Праці не можемо дати», — і так всюди йому відповідали.

41