Uchs
Учитель Силенко, його родовід, життя і Віра в Дажбога, ст. 50
практикуються. Старший лейтенант Арінушкін кудись зник.

Забіг у штаб до Силенка молоденький лейтенант Ніколаєв, курсант Орловського бронетанкового училища. Сказав: «Красноармєєц Силенко, я син армійського комісара Ніколаєва, який з Тимошенком визволяв Західну Україну. Ось бачиш фотографії: тут я стою в Кремлі, а це Світлана — донька Сталіна. Запиши у штабі, коли пропаду безвісти, повідомиш». І він зник у лісах.

Сидить Силенко один біля вантажівки і жде невідомо чого й кого. Лейтенанти солдат повели в ліси непрохідні, куди не могла вантажна машина заїхати. Писареві Силенкові сказали сидіти біля авта і чекати їхнього повороту.

Коли появилася стрілянина, Силенко піднявся і побачив: там, під горою за селом, біжить сотня солдат.

І ледь чутно, що командир кричить: «За Родіну, за Сталіна вперед!» Тільки солдати піднімуть голови, щоб бігти, як густо починають падати, скошені кулями німецьких кулеметів. «Яке безглуздя! Таж могла б сотня бійців обійти, приховуючись, цей горб і зненацька знищити кулеметні гнізда фашистів», — міркує Силенко.

Несподівано по дорозі пролетіли німецькі мотоциклісти. Перегодом почала йти колона полонених червоноармійців. І кінця й краю їй не видно. Десятки, десятки тисяч... Між ними майори, полковники, генерали йдуть збоку великою групою і під більшою охороною німецьких солдат.

Лев Силенко непомітно стоїть у густому лісі. Спостерігає. Один, як у полі воїн, без зброї в руках.

Як почало вечоріти, пішов над лісом. Узяв по дорозі сніп пшениці і зник у гущавині лісу.

У лісі було повно чорниць, які Він дуже любив. Під густим кущем сосни, втомлений, заснув.

Bночі Його розбудив шелест. Одкривши очі, Він побачив ведмедя. Звір, мабуть, не був голодний, обнюхав і пішов геть.

Уранці Силенко йшов мочарами, відчув, що десь близько є село. Він насторожився: почув розмову двох солдат, які мали на плечах гвинтівки.

«Я сам швець, мій батько в Москві має шевську майстерню. Мені головне мати дві здорові руки. Ти мені прострель ногу, а я тобі прострелю руку ліву. Ти мене будеш підтримувати, і ми пробиратимемося до Москви, як ранені на фронті».

Силенко зрозумів, що вони не хочуть мати жодних свідків своєї стрілянини, і Він, причаївшись, мовчав. Чув два постріли. Піднявши голову, побачив, що вони пішли ранені в протилежному напрямку.

Силенко прийшов до села. Гостинні білоруські люди дали Йому бульби, хліба, кислого молока. І дали штани й сорочку латану. Штани Він одягнув наверх армійських підштаників.

На другий день Він переходив ріг вулиці. Почув: «Гальт! Генде хох!»

Силенко мав дуже сильні нерви і на все спокійно реагував. Не спішив піднімати руки. Бачив, що під тином сидить три десятки червоноармійців в уніформах. В Нього іншого виходу не було — треба до полонених іти. І, підійшовши, сів.

50