Uchs
Учитель Силенко, його родовід, життя і Віра в Дажбога, ст. 54
виходу з табору. Я тобі дам у руки відро і мітлу. Ти в моєму супроводі вийдеш з табору як мій помічник. У місті я маю українську родину, де ми переодягнемося. Матимемо довідки. Будемо пробиратися в Україну».

Силенко сказав деяким полоненим киянам, що думає тікати, і вони Йому передали свої адреси, щоб Він, коли вдасться втекти, подав вістку родинам про них.

Одягнені в одяг місцевих білорусів Калиниченко і Силенко залишили Новий Борисів і зникли в лісах.

***

Двоє втікачів з полону йшли по правому березі річки Березіної аж до Дніпра. На кордоні Білорусі й України вони зайшли в крайню хату села, де жила молода вдова з дитиною. Калиниченко заприязнився з нею і вирішив залишитися жити в її хаті. Намовляв й Силенка, але Він відповів, що прямуватиме на південь. Добиратиметься в рідне село до матері. Калиниченко сказав по-приятельськи: «Є дані: ті, які втекли з полону і пробралися на фронт до Червоної армії, осуджені як зрадники і будуть розстріляні або відправлені на 20 років в Сибір. У таборі мені сказав один полонений старший лейтенант, що у Москві виданий наказ No 227, який дає право офіцерові розстрілювати навіть без суду кожного запідозрілого солдата, особливо того, який був у німецькому полоні, утік і повернувся до совєцької армії. Ми втекли з полону, як знаєш, німці б нас умертвили голодом.. Ми не можемо пробиратися на схід. Таких, як ми, мільйони... Я залишаюся тут, може, виживу...»

Білоруські селяни дали Силенкові граблі й мотузку: спорядили так, щоб було враження, ніби Він десь іде в поле за сіном.

Силенко йшов берегом Дніпра дуже обережно, щоб не попадати на очі німцям. Він мав при собі адреси киян Олекси Повстенка, Нестора Городовенка, Віктора Приходька, письменника Аркадія Любченка і адресу родини Білецьких.

Білоруський селянин сказав: «Ось там, де зелена трава, є межа — починається Україна». Силенко підійшов, глянув навколо. І перед ним наче живий постав Його дід Трохим. Стояв у білому полотняному одінні, руки простягнувши до свого улюбленого онука. Уява ця обізвалась в серці Силенковім: пригадались дитячі роки... Він став на коліна, сказав: «Дажбоже мій рідний, Слава Тобі! В ім’я України Матері Рідної живу і за Україну готовий життя віддати». І поцілував Землю рідну. Селянин був зворушений, на його очах появилися сльози.

Білорус запитав, що Він, українець, думає про цю війну. Силенко відповів: «Сталін окупував Україну і її народ умертвляв голодом. Експлуатував душу і тіло її синів. Гітлер виганяє з України Сталіна, щоб українську землю зробити німецькою, а українців по-сталінському умертвляти голодом, тримати в концтаборах смерти. Я щойно втік з німецького табору смерти і знаю, яку долю фашисти готують для українців».

Силенко, переборюючи великі труднощі, минаючи небезпеку, виснажений і голодний, без документів прибув на початку жовтня 42 року до Києва.

У Києві архітектор й історик Олекса Повстенко дав Силенкові прихисток і через знайомих виробив посвідку, що Силенко є співаком хору Нестора Городовенка. Отже, має право отримувати харчову картку. Тоді давали по 300 грамів просяного хліба.

Маючи київську посвідку та діставши від Повстенка штани, сорочку, чоботи (все це

54