Uchs
Учитель Силенко, його родовід, життя і Віра в Дажбога, ст. 55
було вже ношене з совєтської уніформи), Йому вдалося товарним потягом, роблячи пересадки, прибути до Олександрії. А звідти Він пішки дістався до рідного села.

Йдучи селом, Він стрічався з селянами, які казали, що мати працює в колгоспі і вечором повернеться з поля.

«Як був фронт, твоя мати переживала, ходила і в Олександрію, питалася у таборі полонених про тебе. По хатах лежали солдати, і вона їм рани перев’язувала, доглядала їх. Казала: «Може, моєму синочкові хтось поможе». У нашому селі є чимало полонених, які заприязнилися з вдовами, та й живуть тут. Уже й діток мають. І твій ровесник Михайло Карюк, і Литвин й інші поприходили з полону. А от комсомолець Іван Жежеря зробився українським поліцаєм.

Мати твоя буде рада бачити тебе», — сказав Силенкові старший односельчанин.

Лев Силенко зупинився біля хати тітки Палажки. Дивиться на дорогу. Уже вечоріє. Йде якась жінка, несучи на плечах в’язанку сухого бур’яну. Він пізнав матір.

«Мамо!»

Була тиха спокійна зустріч. Мати Олена в усіх найбільш зворушливих хвилинах уміла зберігати душевний спокій. Сказала: «Мені жінки дали знати ще в полі, що ти повернувся. Я побачила у їхніх очах не співчуття, а материнську заздрість. Мовляв, наших синів, може, вже й на світі немає, а твій, Олено, повернувся живий».

Лев відповів: «Мамо, нема мені чого робити в селі, побуду тиждень і поїду. У Києві маю приятелів, Повстенка, Городовенка та інших, вони мені поможуть, і якось житиму».

Мати відповіла: «Сину, довгі-довгі роки у нас не було корівки. Мені сусіди подарували маленьке телятко, я його вигодувала. І вже цього літа мала корову, молоко. Та ось три тижні тому німці забрали мою Зірку солдатам на м’ясо. Та я тиждень тому заколола свинку». І мати усміхнулася, пояснюючи: «Твій приятель Михайло поміг мені. У шаньку накидав попелу і надягнув свині на рило, свиня, вдихнувши попелу, задихнулася. Михайло сказав, що це так краще, щоб сусіди не чули, бо можуть до безборонної жінки прийти та й сало забрати. То як їхатимеш до Києва, візьмеш, скільки схочеш».

Лев Силенко, розмовляючи з матір’ю, довідався, як люди живуть. З поля крадькома несуть усяке зерно до хати. У багатьох хатах женуть самогон з буряків. У селі є два німецьких солдати, наглядачі, є німець комендант, який зайняв помешкання сільської лікарні.

Лев самітньо йшов за село. Довго сидів задуманий на Скитській могилі. Він був мрійником, любив історію, прочитав багато книжок про історичне минуле України-Руси. Перед Його очима, немов живі, проходили кадри боїв Святослава Хороброго, Богдана Хмельницького, Ґонти. І Він ніби разом з ними переживав їхні радощі і болі. Його «Я» зливалося з сутністю їхнього «Я».

Розмовляючи з матір’ю, Лев сказав, що Сталін і Гітлер чужі люди, вони умертвляли і умертвляють наш народ. «Сталін вигнав нас з хати, забрав у нас батька, позбавив мене юнацьких радощів, і душа моя страждала, — продовжував Він. — Вторгнувся Гітлер з своєю ордою, і я ледве залишився живим. Німець увірвався у твою бідну хатину і вивів з подвір’я корівку».

Мати відповіла: «Сину, правду кажеш, не бачу й я різниці між Сталіном і Гітлером.

55