Uchs
Учитель Силенко, його родовід, життя і Віра в Дажбога, ст. 58
оповідав прадід, пасічник. Він жив відлюдно в Чорному лісі. Звали його Божественним.

Мав різні зілля, корінці, якими лікував хворих. А плати не брав. Він у своїй землянці мав череп людський, мідяний топірець, посудину. Це все він знайшов у могилі тих, що жили, мабуть, ще перед князем Володимиром.

Оповідь про Дажбога в нас з давніх-давен передавалася з роду в рід. Щоб ця родова тайна не пропала, то я Тобі спішу оповідати. Бо часи непевні. Я був на кладовищі, поцілував могили дідів. Попрощався. Знову поїду на Кубань до приятеля діда Горбаня. Там мене не знають, і мені буде легше помирати».

Лев Силенко, тиждень перебуваючи в рідному селі, мав розмови з декількома людьми. З сусідом і майже ровесником Михайлом Карюком була розмова відверта. Силенко сказав: «От ти, Михайле, у комсомолі не був, бо твій батько, як ти сам мені казав, під час революції очолював групу повстанців, яка боролася з большевиками і була пов’язана з Махном. Твій батько, як ворог народу, був убитий. Тепер ти повернувся з полону, ходиш по селі і в кошик збираєш яйця для німця коменданта. Я тобі кажу щиро: ні большевизм, ні фашизм нам щастя не давали і не дадуть. За кращу долю народ повинен сам боротися, маючи вірних синів».

Силенко продовжував: «Секретарем сільради за часів Сталіна був товариш Обертас. Він мені виписував посвідки, що я син куркуля, позбавленого права голосу. Бачиш, він і сьогодні у часи Гітлера є секретарем сільради, і дав мені посвідку, що я син куркуля, позбавленого права голосу. Паспорта в мене немає. Якусь же посвідку я повинен мати при собі. Ще тоді, коли я був студентом Кременчуцького бібліотечного технікуму, щиро казав тобі, що люблю Україну, і сьогодні люблю її потоптану. Я споважнів, і любов моя споважніла».

Гостюючи у тітки, вчительки сільської школи, Лев Силенко почув від неї: «Більшовики знову прийдуть, а німці відійдуть, так як вони відійшли і в Першу світову війну. Не нарікай на Москву і москалів. Наші в селі люди підліші за москалів. Не всі, а чимало з них писали наклепи в НКВД: той хотів недруга посадити, щоб потім до його жінки вдови ходити, а той хотів у його хаті поселитися і написав донос.

А потім було таке: агенти НКВД самі фабрикували доноси, різні обвинувачення, плітки і заходили до переляканого колгоспника в хату, читали йому і казали: «Підпиши!» І він підписував.

У 1936 — 37 роках, може, сотня людей кращих зникло з села, стали жертвою таких доносів. І тоді зник й мій тато. Скажи, чому ми такі люди?»

І Силенко відповів: «По природі ми люди милосердні і добрі. Вождь міжнародного пролетаріату Сталін будував у Сибірі нові города і потребував мільйони робітників, щоб на їхніх кістках перетворити Сибір у квітучий совєтський рай. Ніхто в Сибір добровільно не хотів їхати, треба було штучно фабрикувати ворогів народу і їх, як арештантів, вивозити в Сибір на будівництво імперії.

Отже, доноси у нас стали поплатними, це був засіб знищити невинну людину, суперника, щоб забрати його місце на праці, щоб одружитися з його нареченою і щоб здобути в органах НКВД довір’я, і мати право мати різні привілеї».

«Дорога моя тітко Галино, люба вчителько української мови, родилися Ви у цьому

58