Uchs
Учитель Силенко, його родовід, життя і Віра в Дажбога, ст. 59
селі, і в цьому селі вік проживете. Я Ваш учень, піду у світи, зникну в джунглях Африки чи у лісах Піренеїв. Мабуть, немає у моєму селі людей, з якими б я розмовляв як з братами по духу. Один одному не довіряє, сусід сусіда підозрює, немає зріднености, немає почуття національної гідности, а що ж є? Є в душі раб, який заливає свою лакизну душу самогоном і думає, кому служити краще і вигідніше: Сталінові чи Гітлерові.

Я ніколи не торгував моєю любов’ю до України. Мої люди закріпачені, але вони є моїми рідними людьми. І я хотів би жити, щоб покращити їхню долю. В цьому бачу моє призначення.

Тютюну я не палю, самогону не п’ю, і не бачить мій шлунок щастя в об’їданні. І кому я потрібний? З такими поглядами на життя таку людину, як я, легко обмовити, і таку людину, як я, агенти НКВД, бачачи, що я ніде не маю опертя, можуть легко знищити, написавши різні доноси і давши рабам, щоб вони ці вигадки підписали собі на краще життя».

Тітка Галина поставила на стіл пляшку самогону і сказала: «А все ж на прощання треба випити». Силенко відповів: «Ні, я на прощання поцілую Ваші руки. Ви мене вчили української мови. Викликали до дошки і ось цією правою рукою давали мені крейду. Щоб я написав речення і визначив, де іменник, займенник, числівник. Я наділений природною феноменальною пам’яттю. Пригадую Ваші виклади з детальністю. Спасибі Вам».

Він поцілував руку вчительці і пішов. Думав: «Учителька говорить правду. Рабське життя наших людей призвичаїло самих себе нищити, обмовляти, зневажати і, як кажуть в народі, у ложці води втопити. І так вже є на нашій землі сотні, сотні років. Щоб життя стало краще, люди повинні стати кращими».

На світанку під’їхала підвода до хатини Олени Силенко, і її син Лев залишив рідне село Ратьківка (Богоявленське). Коли підвода переїхала греблю і обминала вітряк, Лев Силенко повернувся обличчям у бік села, глянув на ряд хат: у одній з них живе Його мати і брат Василько.

На світанку під’їхала підвода до хатини Олени Силенко, і її син Лев залишив рідне село Ратьківка (Богоявленське). Коли підвода переїхала греблю і обминала вітряк, Лев Силенко повернувся обличчям у бік села, глянув на ряд хат: у одній з них живе Його мати і брат Василько.

Сидів на підводі мовчки. Згадував слова матері: «Селяни не люблять німців, ходять вони в зеленому одязі, а збоку висять багнети. Суворі, мовчазні люди, і як німі. Тому ми звемо їх німцями. Усі вони повернуться додому».

Лев бачив: у селі майже всі п’ють самогон. Є старі, є зовсім молоді люди, є вдови, у яких живуть полонені. У суботу, неділю то там, то там чути гучну музику, пісні, відбуваються весілля. Одружуються хлопці і дівчата, які мають 13–14 років, щоб... таким способом врятувати себе від каторжної роботи у Німеччині. (Одружених не відправляють до Гітлера на працю).

Селянин запитав Силенка: «Про батька не чути? А от Михайло Жежеря також був розкуркулений, повернувся з заслання. Тепер є головою колгоспу. Люди вибрали, хоч він відмовлявся. Він добра людина. З поля кожний несе собі трохи приховано все, що може, і він нічого не каже».

Силенко відповів: «Мій батько в Сибірі загинув. Там є масові могили наших людей. Перемога тільки та буде для нас світла, коли переможемо ми, сини і дочки України. Я розмовляв у селі з учителькою і відчув, що про освіту ніхто не дбає. Треба орати, сіяти, жати, а хліб чужим людям віддавати. І так є в наших селах від часів хана Батия».

59