Uchs
Учитель Силенко, його родовід, життя і Віра в Дажбога, ст. 64

Ти кров моя, Ти вічність праджерел,

Ти Гимн життя, Ти неоцвітний міт

Тебе знайду і на руїнах сіл,

В льохах тортур, в агонії сиріт».

Силенко, як уже зазначувалось, є добрим спостерігачем. У Києві, бачачи обличчя німецьких солдат, Він сказав киянинові Юрію Повстенкові: «Німець дивиться на українця як на свого раба. Він не потребує, щоб раб захоплювався філософією, наукою, мистецтвом. Раб повинен задовольнятися працею хлібороба, шевця, дроворуба, шахтаря. Такі українці потрібні німцеві».

Коли Повстенко запитав Силенка: «Скажіть, нарешті, чому українцям потрібна віра в Дажбога?» — Силенко таємниче тихо мовив: «О, це таїна велика... Інстинкт спільнотної зріднености і самозбереження дуже низький в українців. Щоб українці вижили, як національна спільнота, їм потрібно відбудувати силу інстинкту національного збереження. І в цьому їх може порятувати і оздоровити тільки віра в Дажбога».

Юрій Повстенко сказав Силенкові: «Я буду тікати у Варшаву, тікай і Ти. У Ботанічному саду я бачив чоловіка, який слідкував за Тобою. Я точно знаю — він агент гестапо. Ти проявив таку ж необережність, як і я. Під час зустрічі із знайомими Ти оповідав про партизанів Тараса Бульби-Боровця, які діють на Поліссі. До них приєдналося багато військовополонених. Партизани називають себе УПА. Мій батько має знайомого єпископа у Варшаві в українській православній церкві, дяком буду. І так сховаюся».

Силенко відповів: «Бути дяком я не вмію, у Варшаві знайомих не маю. Твій тато познайомив мене з Петром Дяченком, полковником війська УНР, він має зв’язок з УПА, і, можливо, я туди поїду».

Несподівано Лев отримав від матері листа. «Сину, нашого Василька німці при допомозі поліцаїв спіймали на городі. Тікав, хотів сховатися в кукурудзі. Зв’язали, і він перебував у Олександрії в таборі призначених на вивіз в Німеччину на роботу. Я взяла з собою легеньку ковдру і підбігцем ішла в Олександрію. На станції мені сказали, що Василько вже знаходиться у вагоні.

Василько, побачивши мене, стоячи у вагоні, розплакався і вискочив з вагону, почав тікати. Поліцаї спіймали, прикладом ударили по голові і вкинули у вагон.

Я крізь сльози благала: «Покажіть мені його голову, чи він живий?» Голову підняли, була в крові. Він мені помахав рукою, і потяг відійшов. Сину, наш Василько хоч і має великий ріст, а йому ж тільки 14. Тому й спіймали, що він високого росту. Може б, ти, якщо попадеш у Німеччину, розшукав його. Вам обом було б легше біду переносити. Я тепер лишилася самітньою, та в селі чимало таких».

Вечором двоє чоловіків підійшли до Силенка, сказали, щоб він ішов з ними.

Ішов мовчки. Він арештований. Хто веде і куди ведуть, не знає. Привели на Короленка, 33 (це могутній будинок). Кажуть, за Сталіна тут було НКВД. А тепер гестапо.

У камері, в яку замкнули Силенка, сиділи на підлозі якісь люди. Усі мовчали. Лев оглянув кімнату. Ніяких ліжок, стільців не було. Десь на другому поверсі чути було голос співака. В’язні казали, що він артист-комік. Перед арештом виступав у театрі на Фундукліївській. Його голос усім був знайомий. Він співав голосно, безтурботно.

64