Uchs
Учитель Силенко, його родовід, життя і Віра в Дажбога, ст. 65

Відчинилися залізні двері, поліцаї повели Силенка на допит. За столом сидів молодий, чепурно поголений лейтенант. На його мундирі два квадрати і знаки СС. Поруч перекладач: «Скільки вас є, таких, як ти, Силенко?»

Силенко відповів: «Таких, як я, — один».

«У Христа не віриш, співаєш про Дажбога, належиш до ОУН? Ми їх тут постріляли. Застрелим і тебе. Давай прізвища і адреси спільників».

Силенко мовчав. Гестапівець блискавично ударив Його по губах. З розбитої губи полилася кров на сорочку. Гестапівець жестом показав поліцаям, щоб Його знову відвели до камери. (Може, тому, що рана довго не заживала, шрам від неї залишився на довгі роки, на все життя).

На третій день поліцаї повели Силенка коридором вниз до виходу. У коридорі стояли Олекса Повстенко, Нестор Городовенко, Віктор Приходько, Петро Дяченко. Силенко мовчки пішов за ними. У хаті Повстенка про все довідався. Монархіст (поет-москаль Нольдін) написав донос, що «Силенко націоналіст, бунтує людей». Поважні кияни, відомі в Києві П. Дяченко, О. Повстенко, Н. Городовенко (диригент капели «Думка») та інші поручилися, що «Силенко ще зелений, не належить до ОУН. Він мрійник, поет-початківець, людина емоційна, наївна. А його Дажбог — то це те саме, що у німців Лореляй». Слідчий-есесман узяв підписи поручителів, і Силенко був звільнений. Поручителі йому сказали, що тепер часто їдуть потяги до Львова, і добре, щоб він залишив Київ якнайскорше. У розмові з Силенком О. Повстенко зауважив: «Бачу, на обличчі сліди есесівських ударів. Вони могли тебе розстріляти або вислати у Німеччину до концтабору. Ми за тебе поручилися, як знаєш. Краще, якби ти виїхав за межі України — до Словакії, Німеччини чи Австрії, а звідти до Швейцарії. Або у Галичині підеш до партизанів. Але, як на мене, ти родився бути філософом і на солдата не надаєшся».

Силенко відповів: «Есесман ударив мене тільки раз, але дуже сильно: розбив верхню губу і обличчя все було в крові. У мене постало враження, що есесівці хотіли зі мною швидко розправитися. У них була страшна ненависть до мене як націоналіста. Це правда, що я не люблю носити зброю в руках, але коли була б потреба боротися під блакитно-золотистим прапором за Україну, я б на фронті на передовій лінії був би прапороносцем. Я не хочу більше попадати німцям в руки, тому негайно виїду».

У Києві, на околицях Києва було багато підвід з навантаженими клунками. Їдуть на захід чоловіки, жінки, діти, молодь і літні вже люди. Порівнюючи багато хлопців по 14— 16 років. Ходять чутки, що у звільнених селах, містечках школярів мобілізовують і женуть на фронт під головним кличем «На Берлін!». Недосвідчені хлопчаки швидко гинуть, і командири Червоної армії бачать, що мало цінується молоде людське життя.

Дивно: раніше усі тікали від виїзду на працю в Німеччину, а тепер перелякані підлітки не знають, де себе подіти? Їдуть світ за очі. І часто без батьків.

Довгі десятиліття були «границы на замке». Навіть подумати про бажання поїхати в чужі краї, оглянути світ було страшно. Хто мав якусь рідню за кордоном, не признавався, щоб не втратити праці, щоб не опинитися в Сибіру. А тепер кордони відкриті, їдуть переважно ті, які мають в кишені довідки, що вони були в поправно-трудових таборах Астрахані, Соловків, Сибіру, в північних областях СРСР. Їдуть не тому, що волею

65