Uchs
Учитель Силенко, його родовід, життя і Віра в Дажбога, ст. 68
Хотілося б мати велику віру у Світло, у всеперемагаючого Дателя Буття, Дажбога нашого. З Світла походить Світло, з Добра походить Добро».

Минаючи села, Силенко перейшов міст. Йде вулицями Перемишля. Де зупинитися, де знайти прихисток? На радість довідався, що тут є Український Допомоговий Комітет. Розшукав. У Комітеті людно. Прибулим видають посвідки, радять, куди і як їхати. Тут можна випити кави з перепаленого ячменю.

В Силенка не було ні злотих, ні німецьких марок. Та є в Нього світла надія: мати, проводжаючи в дорогу, розв’язала хустину і дала Йому золоті сережки, які вона берегла ще з часів молодости, про які боялася людям сказати. НКВД, довідавшись, що в неї є золота річ, відібрали б. Тримала і не знала, що з сережками зробити. Лев у Перемишлі продав сережки за німецькі марки. І відчув, що в дорозі з голоду не помре.

Залишивши Перемишль, Він на широкій асфальтованій дорозі побачив підводи, які тягнулися, мабуть, на декілька кілометрів. Їхнього початку не було видно. Підводи мали право їхати тільки на боковій частині асфальту. Посередині мчали військові авта на схід.

Люди, вози, коні рухалися повільно в одному напрямку. Силенко довідався, що ці люди майже всі з Кубані та з Донщини. В кожного на підводі пшениця, різні крупи, сіль, казанки, різне начиння. І сидить дві-три дитини. Ззаду прив’язані в’язанки сухих дров.

Силенко почав розмову з статечним кубанцем, який сказав: «Сталін нас тяжко мучив, переживали ми голод, тюрми, нечувані знущання. І коли до нас у станицю увірвалися німецькі мотоциклісти, ми їх вітали хлібом і сіллю. Думаєте, ми німців вітали? Прийшли б до нас турки, англійці, американці, африканці, ми б їх також вітали хлібом і сіллю. Вірячи, що прийшла нагода звільнитися із сталінської петлі.

Думали, куди їхати — на Захід чи в Сибір. От і їдемо в нікуди. Ніхто нас не чекає, і нікому ми не потрібні. Наші предки тікали від головорізів Катерини II за Дунай. І затужили ми за рідною землею, та місця для нас на Запоріжжі не було. Люди наші на Запоріжжі стали кріпаками. А земля їхня була передана московським воєначальникам. А ти хто будеш?» Силенко відповів, що Він також походить з роду запорожців. «І я теж разом з Вами, як бачите, іду в нікуди. Увесь мій рід загинув в лабетах НКВД. Лишилася мати в селі, а брата чотирнадцятилітнього вивезли в Німеччину. Іду і думаю: може, десь його розшукаю, разом у неволі легше».

68