Uchs
Учитель Силенко, його родовід, життя і Віра в Дажбога, ст. 70
німкені (медсестри) зникли з табору. Українці (які були вчора німецькими рабами) стали вільними, та водночас приреченими на голодну смерть (позбавленими усяких харчів). Тому вони залишали цей табір і йшли по селах. За харч працювали на фармах.

Силенко зупинився у Михайла Зеленого, який працював на фармі і міг дати притулок «свідомому українцеві». Та у Зеленого згодом скупчилося більше десятка українців. (Нині М. Зелений живе у Австралії).

За селом чути було стрілянину з кулеметів. Німці-фармери поховалися у підвалах. А тим часом їхні робітники-остівці виносили з погребів холодець, шинку, ковбаси, банки з варенням і за хатою під деревом то там, то там трапезували і сміялися.

Силенко, спостерігаючи цю картину, відчув у собі якусь таємничу тривогу. І пішов у підвал, де сиділи молоді дівчата-остівки й німецькі родини. Саме в цей час за хатою розірвалася бомба. І в пивниці почувся запах диму.

Безперестанно десь чулися вибухи. До підвалу забіг ранений юнак і сказав, що трьох бомба убила.

Ранком в село прийшли американські солдати. У селі і в містечку Лябгайн було безладдя. Чужинці ходили по хатах і відважно брали все, що бачили. Перелякані німці одні обурювалися, а інші мовчали. Але були випадки, що німці відстрілювалися у хатах і вбивали людей.

Силенко відвідав табір, де Він перебував, і побачив, що в ньому ні душі. Від перехожого німця довідався, що звідси усі виїхали вантажними автами до величезного табору десь біля містечка Діллінген.

Не бажаючи жити у фармера, до табору у Діллінген прибув і Силенко. Він був здивований.

Ті люди, які були з Силенком за дротами в таборі і були одягнені по-світському, насправді є лейтенантами, майорами, старшинами Червоної армії. А перед цим ніхто не знав, хто вони і як сюди потрапили.

У таборі вони були тихими і смиренними, працювали на фабриці літаків.

Силенко побачив, що у збірному таборі є французи, італійці, болгари — люди різних народів. Та найбільше поляків та українців. Поляки стали поліцаями табору, яким почала опікуватися УНРА (організація інтернаціональна, яка опікувалася жертвами німецького фашизму).

Українці, між якими було багато галичан, волиняків, наддніпрянців, поділилися на два табори: одні хочуть повертатись до СРСР, а другі хочуть залишатися під опікою УНРА. І пройшли чутки, що ті, які не повертаються до СРСР, могтимуть виїхати до Америки, Австралії, Канади.

До табору прибув представник уряду СРСР, старший лейтенант. Було оголошено, щоб українці й білоруси прийшли на площу його послухати. Він натягнув козирьок на очі (очей майже не було видно), сказав: «Все возвращайтесь на родіну. Родіна вам прощаєт».

Усі стояли мовчки, запанувала мертва тиша. З колони вийшов худий, високий чоловік у такому одязі, який носили арештанти в німецькому концентраційному таборі. І він голосно, здавалося, зібрав всі свої сили, закричав: «Тут стоять жертви брутального німецького фашизму, які перебували в рабстві, терпіли голод і холод. Я перебував у

70