Сорок восьмий день.

Тарас Шевченко не любив тих земляків, які ставилися байдуже до долі України і дбали тільки про вигоди особистого дрібничкового "я". Він таких збайдужілих порівнював з свиньми, пишучи: "німії, підлії раби заснули, мов свиня в калюжі, в своїй неволі".

Нація, яка складається з мільйонів збайдужілих "я", не має віри в себе, не має розвинутих почувань національної гідности - живе обтяжіла рабськими навиками.

З такої нації, як з глини, спритні чужі люди можуть ліпити все: "дядьків отечества чужого", "малоросійських гречкосіїв", "православних дядьків, попихачів", "орденоносних колхозних рабів", культура яких по формі - українська, а по змісту - інтернаціональна, "безбатченків, які рідного соромляться, а чуже славлять", "пролетарів без імени і роду", "християн грецької, латинської чи сектантської орієнтації", "душевно спустошених нігілістів, які різні духовні, мистецькі течії вивчають, тільки не здібні себе вивчити - пізнати корінь свого походження", "асимільованих людей, які, шукаючи шматка хліба, утратили батьківське прізвище, материнську мову, і живуть, присусідившись до того чи іншого чужинця".

Є вислови: він, як людина, моральний, працьовитий, грошовитий, але, як патріот - ні. Він байдужий до того, хто господарює в Україні: чужі люди чи рідні. І каже: аби мені було добре.

Якій людині найвластивіше байдуже ставлення до Вітчизни? Еґоїст (сліпий самолюб) байдуже ставиться до рідних людей, не любить перебувати у громаді, його душа обмежена: в ній не може жевріти благородне хотіння жити для Вітчизни, шануючи синів народу, які віддають життя на жертовнику волі Вітчизни?

(Байдужа людина ніколи не була привабливою. Коли вона красива, її краса швидко стає нудною, подібною на красу манекена крамничного. Байдужа людина (якщо байдужжя не спричинене хворобою) не вміє задушевно висловлювати свої хвилювання, зацікавлення, співчуття).

Байдуже "я" не може бути патріотичним: патріотизм - це духовна благородність, патріотизм там, де душа світлопристрасна, багата. Треба знати: чим більше в народі байдужих "я", тим трагічніша доля народу. Українець, живучи сотні літ у неволі, збайдужів: занедбав розвиток почуттів благородних.

Президент Симон Петлюра кликав українських селян до зброї. Більшість з них до кличів президента ставилася байдуже. Вони тішили себе думкою, що "їх ніхто не скине з їхньої землі. Лєнін їм дає їхню землю, речучи: "земля - селянам". У 33 році вісім мільйонів українських селян померло з голоду не тому, що вторжник Лєнін всесильний, не тому, що пшениця зеленіла в Україні, а хліб білів у Москві, а тому, що вони (українські селяни) проявили збайдужіння до себе.

1254