Перший день.

І ми, ніби на якусь врочистість, ішли попід житами на могилу Предків. Дід усміхався. Він був міцний, як дуб і добрий, як дитина. Ми інколи вдвох так сміялися, що сльози появлялися на очах. І дід говорив: “Буде, буде вже, бо під серцем колотиме”. А сам він сміявся на весь світ, і всім було весело біля нього. Його біла, як сніг, борода виглядала кращою, як у святого Миколи Чудотворця на порепаному образі, що висів на покуті.

Я вірив усім іконам, що рядами висіли у дідовій хаті, обкутані вишитими рушниками від жертки до мисника, але рідному дідові моя душа вірила більше. Ікони були мовчазні. І люди на них намальовані суворі, чужі, не наші, і всі в убраннях іноземних. Дід же був рідним для мене, і я відчував його теплі руки, і коли він гладив мене по голові, то вони пахнули хлібом і корою сухого дуба.

Коли баба (моя баба Марія) годинами простоювала на колінах перед “чудотворними іконами” св. Варвари, св. Ґеорґа, св. Миколая, дід спокійно на свою неписьменну і добру подругу дивився. Вона тішилася богами. Він терпів — шляхетне було в нього терпіння. З почуттям душевного огірчення, сідаючи за стіл обідати, він ложкою показував у сторону святого Ґеорґа і повторяв слова відомого письменника: “Хто не пізнає самих таки греків у цих грецьких богах?”

9. Я з дідом уже на скитській могилі. Сходить вогненне сонце. Небо, ніби на помах магічної палички, починає співати. Святкує храм світу, і я святкую в ньому. І бачу — волошки починають сонцем умиватися, горить мак. І дід притишено говорить, що у могилі вічним сном сплять предки — найславніші богатирі світу. Вони вигоюють рани, біля ран лежать злотом куті мечі. І прийде час — пробудяться богатирі, і тоді на безмежних просторах України нова історія людства почнеться.

І сонце горіло на дідовій бороді, він задумано дивився вдаль, він ніби старався проникнути в душу восходящого сонця, ніби там щось бачив таке, що лише йому дано право бачити, він ніби розглядав якісь величні обрії тієї “нової історії”. Я дивився то на діда, то вдаль — хотів вловити зв’язок, який єднав діда з таємницею майбутнього.

10. Дід сидів непорушно, як орел на скалі. І, не міняючи пози, починав на сопілці грати сумних пісень. Мелодії мабуть черпав із давнозабутих народних джерел, із відгомонілого світу Предків, із соку пшеничних стеблин, бо мені здавалося, що і зелені хвилі, і небо, і я творили ритм одного дихання, одну пісню життя. І я полюбив мову сопілки. Дід казав: “Слухай, це їдуть чумаки, а це думу думають козаки в неволі турецькій. А це: смуток великий, як Дніпро і широкий, як світ — зайшлаки з перевертнями топлять у Дніпрі святого Дажбога, а Він виринає, і пливе-пливе по ріці рідній перевертнями оганьблений. Він тоне, ой, то не Він тоне, то тоне

20