Другий день.

пити чаю”. Призвичаюйте дитину (це дуже важливе), щоб вона вміла сама прислухатися до музики свого слова, вміла радіти красиво збудованим реченням, вміла відчути і виправити його хиби. Родичі будують мілкодумні, неврівноважені і згрубілі речення тоді, коли вони сваряться. Серця їхні збуджені, і тому діти насторожено прислухаються до сварки, дарма, що вдають, що нічого не чують. Вони знати хочуть, хто має слушність — тато чи мама; вони хочуть бути справедливими суддями. Умудряйтеся сваритися так, щоб діти вас не чули і не судили. Там, де сварка, розум скутий; там, де сварка, родичам тяжко виховувати дітей.

3. Мова рідна — одухотворені тайни душі, тайни, які єднають інтуїцію дитини з її родичами, з її предками, з духом і природою її народу. Дитина, рідна мова якої принижена, занесена на список другорядних мов, калічиться комплексом меншої вартости, незважаючи на те, що в чужомовній школі її успіхи дуже добрі. Успіх в науці і почуття гідности — два протилежні поняття. Я розмовляв з одним хлопчиком, і довідався, що він старанно вчиться тому, щоб в собі придушити принизливе усвідомлення, що інші діти кращі, як він, бо мова їхньої мами і мова школи одна. Хлопчик був пригнічений, що цього щастя він не має.

Дитина, яка пригнічена чужим оточенням, хоче вирватися з приниження, і тому цурається рідної мови, і разом з нею, рідної матері, рідного народу. Вона хоче підняти цінність свого “я”, зрікаючись рідного прізвища, зрікаючись думок про Вітчизну родичів своїх. Кожна дитина (така вже природа дитини) має про себе високу думку, любить чути похвалу. Коли їй кажуть, що її рідна мова у школі не визнана, її рідною мовою не говорять визначні люди світу, вона стає пригнічена, в її душі раниться те, що для дитини найпритаманніше: вона не може гордитися рідним словом. Їй хочеться, їй дуже хочеться чимсь похвалитися, їй хочеться довершити подвиг гідний уваги; вона не може погодитися з думкою, що в неї відібране те, що мають інші діти.

Дитина, йдучи по вулиці Києва, чує мову чужу (мову чужої матері); вона переконується, що чужою мовою говорять орденоносні герої, визначні астронавти, вимріяні її подвижники. Дитина приходить до хати і говорить: “Мамо, Київ — столиця України. Я українець, мій тато, моя мама — українці, і ніде в Києві на вулицях я не чую мови української?”

Дитина плачем обороняє гідність свого ніжного дитячого “я”. Мати відповідає, що в Києві такі обставини існують тому, що в Україні здійснена “справедлива ленінська національна політика”. В дитини устійнюється переконання, що не зло, а справедливість не визнає в столиці України мови української. Дитина покоряється справедливості тому, що в неї розвинене почуття любови до справедливости.

26