П’ятий день.
П’ятий день.

ЛЮДИНА І ЇЇ СВІДОМІСТЬ.

1. Предки, благо віщуйте мені! Предки, благо віщуйте мені! Без Вас — я сирота людства, з Вами — я мудрість, з Вами — я чуття, з Вами—я минуле, сучасне і майбутнє.

Час прийшов, визріло мислення моє, помножилися чуття мої. І я благословенний Тобою, Дажбоже мій, вирушаю в далеку дорогу.

В дорозі не шукатиму пригод, золотих скарбів, не ректиму, що ловив мене світ і не спіймав — не тікатиму від світу зла — з ним треба боротися, не тікатиму від світу добра — його треба творити. Шукатиму ключі, загублені на гураганних шляхах історії людства - шукатиму ключі вдень і вночі, щоб звільнити мій народ з духовнотілесної в'язниці.

2. Болісно заплаче душа моя. Коли знеможений дорогою і ощасливлений знахідкою, скажу натхненно: «Слава Тобі, Дажбоже мій!», і кину їм (моїм окраденим одноплеменникам-в'язням чужовір'я) ключ під ноги, вони його піднімуть і віддадуть тим, які їх тримають у в'язниці. Чому?

Їх навчено, щоб вони самі себе путали в неволі, звучи неволю волею. І бачачи, що мої одноплеменники, народжені у в'язниці, звикли до неї так, як пташка до клітки, як рибка до акваріума, і тому не мають відваги її лишати, болісно заплаче душа моя - і затремтять на дні її серця рясні сльози великої віри моєї.

Трагічний той рятівник, що рятує тих, які попрощалися з білим світом і рятуватися не хочуть.

3. «Потопаючі, хто Ви?» «Ми калічені душі великого народу, ми не ми. Воїни-богатирі, подвижники легендарної Оріяни (України-Руси-Скитії-Кимерії (Сумерії), яртури і буйтури спочивають у степових могилах, у полум'ї маків, у пахощах чебреця, духм'яного євшан-зілля, у зоряних оселях предків, їм належить вічність. Біля них притаєна історія, воля і слава Великого Народу — Народу Богатирів людства. Між ними і нами — зірваний міст. Чому?»

4. Вони рекли: «Мук, більше мук!» «Хто не поляг у чесному бою і не хотів стати на коліна перед чужинцями-вторжниками, той був четвертований на перехресних дорогах. Малих і великих "христосів" України не три дні, а довгі тижні катували на хрестах...»

«І одні з них казали, що померти — щастя велике, рятунок від мук несусвітніх. Інші на хрестах розіп'яті рекли: "Мук, більше мук! Найстрашніші муки за Тебе, Вітчизно моя, не страшні!"

Весь наш народ (споконвічний володар раю Земного) був засуджений на

57