421. “На милю, або й більше, труп лежить на трупові...”. Ось лежить мертва - ще зовсім молоденька світлоока україночка, “руса коса до пояса, в косах стрічка голуба”. Її груди гострими шаблями порізали польські вторжники. О, тут лежить багато таких, як вона: проводжали вони своїх наречених (хлопців сірооких), що втекли з панщини, ішли до Наливайка. І тут і склали свої буйні голови. Спіть, тихо спіть на духмяному степовому буйнотрав’ї, я поцілую святі рани ваші, діти мої, мої соколята. І сльози висушивши, скажу: ні, діти мої, не винуваті ви, що архиєреї релігій чужих поробили рабами вас; не сказали вам, що воїни свого полководця ніколи ворогам на муки не віддають, щоб купити у ворогів життя собі. Ви віддали полководця Наливайка. Ви мали право його судити і карати, довідавшись, що він прагне бути паном-рабом, але віддавати чужинцям на суд і кару ви права не мали! “Де, княже, твоя голова поляже, там і ми свої складемо!” — таку мали мораль внуки Дажбожі.

У Москві на вулицях стоять “караули”. 200 воїнів (і всі з боярських родин) охороняють у Кремлі слабоумного царя Фьодора. “Царю, куда ти ґлазом кінеш, туда ми кінєм голови своі”, “кто протів царя, тот протів народа”, “Правда Божья, а воля царская”, “Суд царев — суд Божий”.

Перед Кремлем, як пише Карамзін, вночі і вдень стоїть “250 стрельцов”: хай світ знає, що москвин царя поважає. “Єсть цар — єсть держава, нєт царя — нєт закона”. (Не можна за вольность боротися, не обожуючи провідника. Хто бореться за волю, не шануючи провідника (царя, гетмана, президента), у того боротьба за волю хвора, успіху не матиме. Народ, який цієї істини не знає, держави не має).

Борис Годунов обожує царя Фьодора, і готується сісти на його престол. У селі Кушалині живе забутий князь Симон (споріднений він з династією князів Тверських). У нього може постати думка бути царем. У літописі читаємо, що Ґодунов князеві Симонові послав дарунок — бочоночок іспанського вина. Князь Симон говорив французові Маржеретові, що він (Симон) осліп, випивши вина, присланого з Москви.