Двадцять шостий день.
паразитом. І не зробіть тієї помилки, яку зробили ваші діди, закатовані падлюкою. Не вірте, ніколи не вірте падлюці, не возз’єднуйтеся з падлюкою!

719. Живіть законом мудрости життя: той, хто зазіхає на волю твоєї Вітчизни, є твоїм особистим ворогом, не приятелюй з ним і нехай твої діти не приятелюють з його дітьми, тобто будь людиною національної гідности і в цьому дусі виховуй і дітей своїх.

“Ми виховані православієм. Ми милосердні; і тому дуже перейняті стражданнями Христовими. Ми й чути не хочемо про Рідну Українську Національну Віру, в якій Лев Силенко не стоїть на колінах перед іконою Христа”.

Христос сказав: “Я посланий тільки до овечок загинулих дому Ізраїла”, розумієте, “тільки”. Він, син Ізраїля, перш за все страждав за свій рідний народ, отже страждав по-благородному і треба перейматися його стражданням по-благородному. Ви, перейнявшись Христовими стражданнями, забули про свій народ, байдуже ставитеся до страждань рідних великомучеників — світлоносних синів Божих. Ви перейняті стражданнями Христовими по-рабському, ваше неморальне милосердя до Христа принижує Христа.

“Кошового Петра Кальнишевського заслано у Соловецький (на Білому морі) монастирь, і там його замуровано у казематі (у льоху), без вікон і дверей, - тільки маленька щілина була, куди йому подавали їсти. Там він, не бачачи світу Божого, промучився 12 років, і тоді тільки перевезли його у другий каземат і дозволили деколи, під караулом, ходити до церкви, але розмовляти з ним не можна було. Аж уже за царя Олександра 1-го у 1801 році він “вмер 23-го листопада 1803 року, на 112 році свого життя” (М. Аркас, стор. 365).

Іде по дорозі кошового отамана Петра Кальнишевського його праправнук письменник Михайло Осадчий, на далекій півночі в Московській в’язниці він пише книжку “Більмо”. Він молитовними словами воління душі передає: “Маючи 109 років, Петро Кальнишевський вперше за 25 років сибірської ями побачив світло”.

720. “Він ще побачив сонце, але вже ніколи не побачив своїх коней: коні порозбігалися, а він осліп від світла, про яке марив чверть віку. Катерина Друга вміла любити чоловіків, але вона вміла й ненавидіти їх. Яка страшна ненависть невинних жінок! 25 років у кам’яному мішку! Мій згорблений дідусе, як міг ти витерпіти його, як міг ти витерпіти із своїми спраглими кіньми? Що, крім “баланди”, ще живило хворе й безнадійне тіло? Що лікувало Твої немічні ноги і безсилий рот?”

“І розваж, що там Ісусовим мукам проти твоїх? Його розп’яли на хресті, де він спокійно помер. Він помер на горі, він далеко бачив перед собою, йому світило сонце і дихало свіже повітря — йому легко було вмирати навіть у муках”.

922