Двадцять восьмий день.

86. Рабський народ тому рабський, що він ніколи не слухав своїх рідних воєначальників, керманичів, мудреців, організаторів. Він бунтувався проти них. Він казав “всі ми однакі”, тобто всі ми воєначальники, керманичі, мудреці. Отара без пастуха (бо ж всі в ній пастухи) ставала смиренною в руках чужих жорстоких авторитетів.

На світі ніколи і ніде не було й не буде рівності. Мати-природа рівности не визнає. У рибному світі всі риби, але рівности між ними немає. Немає рівности ні в тваринному, ні в рослинному світі. Немає рівности між людьми - не всі роджені бути поетами, малярами, співаками, хліборобами, учителями, зброєносцями.

Людство існує тому, що не можна в мільйонній масі людей знайти дві людини, які б були абсолютно подібні (рівні) тілесно і духовно. Ми, рунвісти, боремося не за рівність між людьми, а за справедливість між людьми — щоб сильний не знущався над слабшим, щоб багатий не кривдив бідного, щоб між нерівними існувала взаємопошана, духовна й тілесна рівновага, щоб всі перед законом справедливим були справедливо трактовані.

87. Хибою людей, які не здібні творити організованого життя, є запопадливе прагнення утверджувати постанови, маніфести, статути, закони і ніколи їх не виконувати. І жити порожньою потіхою, що все так “блискуче пройшло”.

Прошу всіх — ніколи не затверджуймо і не тратьмо час на обговорення тих постанов, у які ми не віримо, для яких у нас немає сили. Бо цим ми самі себе поставимо у позу бездіяльних говорунів.

Наші постанови можуть бути скромні. Вони можуть бути на перший погляд малозначні, але їхнє успішне виконання нас окрилить, мобілізує, дасть нам силу виконати нові величніші постанови.

88. Найкращі постанови стають безвартісними, коли вони не мають людей, здібних їх виконувати. Найгірші постанови стають великою силою в історії людства, коли вони мають мудрих і одчайдушних виконавців.

Найсвітліша віра стає темною, коли її визнавці полохливі, скупі, ліниві, бездіяльні. Ми, рунвісти, лишили чужовір’я. Тепер нам ніхто не пише канони, догми, директиви. Ми в ОСІДУ РУНВіри самі їх творимо. Ми їм зобов’язані коритися з почуттям душевної радости, що нарешті ми коримося самі собі, щоб була в нас своя організаційна сила і мудрість. Коли ми цієї життєвої любомудрости не зрозуміємо, і будемо закони, які ми творимо, нехтувати чи забувати їх, то це означатиме, що ми самі саджаємо сад і самі ж його толочимо.

89. Коли у десятитисячних рядах ОСІДУ РУНВіри ітиме кожний так, як йому захочеться (бо ж хто в кого має право “волю відібрати?”) постане втома — падатимуть люди, душені самі собою. Між ними появиться огірчення, зневіра,

951