Тридцятий день.

13. Воля, і пісні про волю. Одні тішаться волею, а другі - піснями про волю, сентиментальним і бездіяльним залицянням до неї. Не маємо волі, то хоч дозвольте нам молитися до неї, оспівувати її, вірш їй присвячувати. І по-рабському (неорганізовано, нецентралізовано) бунтуватися і вмирати за неї.

Невільники співають пісні про волю, мирні, всепрощаючі, красиві. Від пісні про волю до волі так далеко, як від квітки до зерна. Є на світі пісенна ялова воля: де вона найкраще росте?

14. Плекаймо любов і ненависть. Два почуття, які роблять людину здібною жити достойно, це - любов і ненависть. Любов стає нещастям, коли вона не роджена ненавистю. Є приклад майстерного рабовласництва: москвини не забороняють українцям любити Україну, вони їхню любов до України спотворили і вона стала їхнім нещастям. Мовляв, "любіть її вишневу, шароварну, солов'їну, ми "тоже" її любимо, любіть її, як пухкі полтавські галушки, як шинок, гарну молодичку, але коли ваша любов до Неї викликатиме у вас ненависть до її катів (жандармів Московитії), ми, москвини, будемо вас катувати, ми маємо кодекс релігійний, перед яким Ви благоговієте - "любіть ворогів своїх". І жерці (єреї) Христа усердно і молитовно речуть вам, що "наша влада Богом дана".

15. Скалічена любов до України. Українець (той, хто закоханий у чужовір'я) має скалічену любов до України, він її любить, він щиро оспівує її луки, сади, лани широкополі, ріки, доріжки і моріжки, її солов'їв, і любов свою освячує рясними сльозами, але коли йому сказати: "А як же справа з ненавистю до тих, які її (безталанну Україну) плюндрують?", він статечно відповість: "Це, знаєте, партійна справа, а я говорю не про ненависть, а про любов до неньки України, я взагалі проти будь-якої ненависти, я всіх людей люблю, москвини - добрі люди, між нашими є гірші".

Народ, який багатий любов'ю до Вітчизни і бідний ненавистю до її жорстоких ворогів, це безхребетна юрба чревоугодників, театральних гопашників, улесливих пристосуванців. Любити Україну і Її катів, це значить - бути українцем із витрясеною душею - півлюдиною. Але ж християнізм учить тільки любови?

16. Мертва церква і живі люди. Греко-латинська церква - мертва сила, свята мертв'ячина, вона не здібна відповісти на щоденні питання життя і її наука ніколи не була визнана жодною державою: ніхто і ніде не підставляв лівої щоки, коли отримував дошкульний удар у праву, ніхто з людей тверезого глузду не визнавав, що "всяка влада Богом дана", ніхто не любив "ворогів своїх". А той, хто жив законами цієї неприродньої моралі, був доброю матір'ю-природою неоправданий: немає на світі такої живої думаючої чи недумаючої істоти, яка б любила ті сили, які в неї відбирають життя.

978